15 лютого минула ще одна річниця виведення радянських військ з території Демократичної Республіки Афганістан. Здавалося б, з часом травми, як фізичні, так і психологічні, мали б відійти у
небуття, але з роками їх наслідки тільки посилюються. Адже нині системна реабілітація «афганців» не тільки не ведеться, про неї вже й забули.
Заговорили про цю проблему тільки зараз, коли на сході України тривають тяжкі бої за цілісність Вітчизни. Більшість захисників нашої держави потребують психологічної адаптації в суспільстві, як ніколи раніше. Вони нагадують тих, хто воював у Афганістані.
Можу з упевненістю сказати, що у більшості випадків хлопці, призвані до афганського контингенту, були із сільської місцевості, районних центрів, а з великих міст їх воювало тоді 5–7 відсотків від загалу. Все це було ретельно сплановано верхівкою країни, аби не викликати гнів населення мегаполісів.
Тих, хто загинув у Афганістані, хоронили переважно у невеличких селах і маленьких містах. Близько 70 відсотків з них були дітьми робітників і селян, а близько 20 відсотків – дрібних службовців. І усі вони добре знали, що на ту війну посилали не всіх. Подібне, здається, повторюється і нині. Здебільшого у чотири хвилі призову знову ж таки потрапили переважно жителі сіл і невеликих міст.
Кожна війна має свою специфіку. Звісно, важко було пережити бойові дії в Афганістані, як і зараз на сході країни. Проте одна справа – воювати на чужій землі, захищаючи чиїсь амбітні інтереси, і зовсім інша – захищати Вітчизну. Йдуть на війну далеко не всі. Одягнувши форму, взявши до рук зброю, розумієш, що тобі доведеться ризикувати своїм життям щоденно заради найдорожчих тобі людей.
Відомо, що в будь-якій армії боєць стає справжнім солдатом тільки тоді, коли виживе у перших боях, коли побачить смерть чи поранення бойового товариша. Війна – це не іграшка, і тут діє один закон: або уб’ють тебе, або ти повинен убити когось. Саме на війні завжди спрацьовує звіриний інстинкт самозбереження, змінюються і мобілізуються психологічні й фізіологічні резерви організму.
На війні виникає ситуація, коли вбивство санкціоноване, але заборонене твоєю культурою. Мародерство, пограбування, з’ясування стосунків серед своїх призводять до кровопролиття. Особливо тоді, коли вступаєш на іншу територію, порушуєш при цьому культурну звичаєвість інших.
Можна провести аналогію між солдатом і будь-яким підприємством. Побудувати фабрику або навіть атомну станцію – досить довго й дорого, ще дорожче її потім утилізувати. Вибачте за порівняння, так само і з солдатом. Виховати мужнього воїна, провести його через бойові дії, зробити з нього справжнього професіонала дуже дорого і важко, але повернути його потім до мирного життя ще важче. Такий солдат потребує до себе уваги й поваги.
Людина, яка пройшла крізь горнило війни, сподівається, що після повернення додому в житті все повинно бути справедливіше, чесніше. Але потрапляє у життя, де її ніхто не чекає, при цьому пам’ятаючи, що ветерани війни – це поважні й потрібні у суспільстві люди. Натомість починає відчувати себе ізгоєм, коли належної поваги немає. Більше того, при працевлаштуванні таку людину сприймають насторожено. Керівники підприємств бояться нашої відвертості, запального характеру і непрогнозованої поведінки.
Психологічна травма на війні завжди має місце. Отож чи зможуть зарости з часом душевні рани?
Сьогодні у суспільстві виникає питання: хто такі «афганці»? Це досить замкнутий осередок людей зі спільною долею, де чітко діє взаємовиручка в усіх сферах буття. Відомо, що посттравматичний синдром не зникає. Чекати того, що минуть роки і все забудеться, не виходить. Цей синдром тільки посилюватиметься залежно від того, як буде змінюватись соціальне життя в суспільстві й незалежно від соціального статусу самої людини.
Рано чи пізно війна на сході України закінчиться. Повернуться додому ті, хто нині з честю виконує свій обов’язок. Але куди учасник бойових дій з надламаною психікою звертатиметься за допомогою? Чи вистачить у державі коштів на їхню реабілітацію? А може, все це ляже на плечі тих родин, з яких патріоти пішли боронити суверенітет країни?
Хочеться, щоб суспільство і держава всеж приділяли належну увагу саме цій категорії людей. Адже вони пройшли нелегкий життєвий шлях. Якщо їх зрозуміти, перейнятися їхніми тривогами, то ми побачимо, що вони віддані країні, мають величезну соціальну сміливість, готові брати участь у різних проектах, мають величезний заряд внутрішньої енергії. Її потрібно лише спрямувати у потрібне русло.
Тому Шепетівська спілка ветеранів Афганістану сьогодні готова прийняти до своїх лав бійців, які пройшли АТО, і всіляко їх підтримати.
Володимир ПИПИЧ,
учасник бойових дій в Афганістані.
18.02.2015
Write a comment