Тій далекій афганській війні минуло уже більше двох десятків років. І хоча тривала вона справді дуже давно, у той же час, здається, зовсім недавно. Пам’ять ветеранів знову і знову змушує замислюватися над тими далекими подіями. Надто болючий слід залишила війна у їхніх долях. Відлік «афганського» часу у кожного з них свій, хоч і переплетений багатьма подіями із сотнями, а то й  тисячами «шураві».

     І досі не дає спокійно жити пам’ять воїну-інтернаціоналісту, шепетівчанину Василю Анатолійовичу Романюку.

     -  Народився я у 1954 році у селі Воронівці Теофіпольського району, — розповідає Василь Анато-лійович. — Після закінчення у 1969 році восьмирічки, вступив на навчання до Гайсинського медичного училища. У 1974 році призвали в армію, де до 1976 року служив у Центральній групі військ в Чехословаччині.

     Після закінчення строкової служби, протягом трьох років Василь Романюк працював завідуючим ФАПом  у с. Мар’янівка на          Теофіпольщині. А потім, у 1980 році перевівся до дванадцятого містечка Шепетівки. У 1985 році для нього розпочався Афганістан.

     -  У тому році мене мали направити до Угорщини, — згадує вете-         ран. — Та несподівано обставини змінилися, і я,  добровільно-примусово, змушений був їхати в Афганістан.

     Не відразу потрапив шепетівчанин у ту спекотну країну. Прибувши до Ташкенту, де розміщувався штаб округу, через плутанину із документами довелося повернутися на пересильний пункт, де провів ще чотири дні. Та все ж, невблаганна доля не змінила свого рішення і Василь Анатолійович потрапив «за річку».        Направлений був він у танковий полк, що розташовувався у місті Шинданд, де і служив фельдшером полкового медичного пункту.

     - У Афган я потрапив далеко не жовторотим і, як військовий медик, вже розумів багато чого, тай до екстремальних умов я звик, — говорить В. Романюк. — Та все ж, у перші дні служби, коли над головою били «Гради», було страшно.

     До обов’язків нашого земляка входила санітарна перевірка їдальні, солдатів, які заступали в наряд по кухні, продуктів зі складу.

     - Перевірка продуктів була досить формаль- ною, — зізнається мій співрозмовник. — Наприклад, в умовах спеки категорично заборонялося споживати рибні консерви в томатному соусі. А з Союзу пос-тійно, великими партіями надсилали кільку, саме в томаті. Всі банки були вздуті. Але ж їсти щось було потрібно. Тому й дозволяли їх споживання. Піддавали термічній обробці та їли.

     Ще багато обов’язків було там у військового фельдшера. Як говорило командування: «Якщо вам тут зараховується день за три, то й зробити за день ви повинні стільки ж, як за три дні на Батьківщині».

     Полкова медслужба здійснювала лікування хворих, у тому числі легкопоранених. А ще, доводилося проводити профілактичні щеплення у сусідніх частинах. Тому, на рахунку ветерана не один проїзд небезпечними афганськими дорогами.

     - Одного разу, — пригадує Василь Романюк, — ми на двох БТРах зі взводу вогневої підтримки об’їжджали наші частини. Спочатку на дорозі було спокійно. Але незабаром потрапили під обстріл ворога.  І хоча обійшлося без жертв, все ж у нашому БТРі кулями пробило два колеса. Зупинятись було заборонено, тому, майже всю дорогу довелося одного із солдатів тримати за ноги, а він, звісившись, поливав водою з котелка пробиті колеса, аби не згоріли. Так і доїхали до частини, а колеса, щоправда, таки погоріли.

     Окрім планових об’їздів частин, брав участь ветеран і у військових операціях. Приблизно один раз на три місяці разом з іншими військовими здійснював бойові виїзди.

     Тай рутинна робота у полку була не з легких. На війні, як на війні. Доводилося займатися і побутовими травмами, і вогнепальними пораненнями, інфекційними захворюваннями.

     - Лікування в умовах війни практично нічим не відрізнялося від мирного, — говорить Василь Анатолійович. — Медикаментозне забезпечення було на досить високому рівні, а інколи ми мали і такі препарати, які для медиків у Союзі були дефіцитними.

     18 жовтня 1986 року війна для нашого земляка закінчилася. Саме тоді, за вказівкою Михайла Горбачова, з країни було виведено один танковий полк, у тому полку і пощастило служити В. А. Романюку.

      З Афганістану нас вивели у Туркменію, — ділиться спогадами                 В. Романюк. — Звідти довго не відпускали, адже спеціалістів катастрофічно не вистачало. Тому, багатьом військовим довелося звільнятися у запас, а потім поновлюватися на службу уже в рідних військових частинах. Так зробив і я.

     Дослужував ветеран уже в Шепетівці. Спочатку був начальником секретної частини, а в кінці 1995 року — призначений начальником медпункту 3-го дивізіону. У 1996 році вийшов на пенсію.