БЕЗ НАДІЇ СПОДІВАЮСЯ

Зниклого безвісти Олега Сушинського мама досі чекає з війни...

“...Але скажіть: адже тіла ж ніхто не бачив”, - вже вкотре за безмежних двадцять сім років запитує вона. І сама ж відповідає: “Отже, ще можна надіятися, бо для чогось Господь не забирає мене, а тримає у цьому світі”. І знов загоряються вірою у диво очі Альвіри Іванівни - маленької на зріст, сивої жіночки, яка так і не дочекалася із далекого, чужого Афганістану свого сина Олега. Ані живого, ані мертвого...

У всіх хроніках, у поіменних списках подолян, яких забрала Афганська війна, сержанта Олега Сушинського числять серед полеглих – проте з приміткою “тіла не знайдено”. Називають і дату – одинадцяте червня 1980 року...

Ветерани Афганістану, яким судилося пережити те пекло і вижити, - з ранньою сивиною, осколками в тілі, болем у старих ранах та минулим, що часом повертається у снах, - досить часто бувають в Дунаївцях у мами свого товариша. Адже хто ж ще допоможе їй в одинокій старості? На Хмельниччині є й ті, хто був поряд з Олегом у той страшний день, разом з ним попав під обстріл із підступної засідки. Пам’ятають, як його БТР перекинуло вибухом у швидку течію гірської річки, відчувають, як рвались легені від браку кисню у крижаній воді, коли під кулями пірнали, рятували товаришів. Виручили, врятували – от тільки Олега, який їхав з відкритим люком, “по похідному”, більше ніхто не бачив. Уціліти в стрімкій течії після вибуху – шанс, можливо, один на мільйон. Але мати не хоче гасити і цю, таку крихітну, іскру.

“По різному до моєї надії ставляться, - каже Альвіра Іванівна. – Хтось підтримує ділом і словом, а є й недобрі, хто насміхається поза спиною. Та я вже звикла до того, бо що мені лишається. Ось недавно мені сказали, що хтось був у Сполучених Штатах – то випадково там бачили мого Олега: здоровий, має своє життя. То я вже не знаю, чи слухати це, чи вірити. Стільки ж років пройшло, але ж як змусити себе не чути, як відмовитися від віри? Бо ж хочу, щоб воно було хоча б так...”